Історії Любові Немченко та Наталії Шарко — це не просто приклади індивідуальної безвідповідальності чи зради. Це системний провал українського держапарату, який попри війну продовжує функціонувати в деяких частинах як у мирний час. Судді, які зникли або свідомо залишилися на окупованих територіях, роками отримують заробітну плату з державного бюджету, а контроль за цим є або надзвичайно слабким, або взагалі відсутнім.
Суддю Господарського суду Херсонської області Любов Немченко у квітні 2025 року нарешті тимчасово відсторонили від посади. Її ще у 2022 році відрядили до Господарського суду Одеської області, однак вона на нове місце не з’явилась. Як з’ясувалось пізніше, у листопаді 2022 року Немченко виїхала на тимчасово окуповану лівобережну частину Херсонщини нібито для догляду за матір’ю.
У червні 2023 року вона подала до Вищої ради правосуддя заяву про відставку, залишаючись формально суддею. Лише у квітні 2025 року Друга Дисциплінарна палата ВРП ухвалила рішення про її звільнення, тимчасово відсторонивши Немченко від здійснення правосуддя. Увесь цей час вона, ймовірно, продовжувала отримувати оплату, перебуваючи в зоні окупації.
Та історія Немченко — не єдина. Ще більш вражаючим є випадок Наталії Шарко, судді Генічеського районного суду в Херсонській області. Після окупації Херсонщини вона перейшла на бік росіян і тепер підозрюється у державній зраді. Незважаючи на це, від лютого 2022 року до квітня 2023 року вона отримувала заробітну плату з державного бюджету України. Загалом було нараховано понад 1,4 мільйона гривень.
Публікація журналістів видання «Контакт» підтверджує, що під час перебування на боці окупантів вона не лише не була звільнена, а й фінансувалася за рахунок платників податків з вільної України. Це не просто халатність — це повна відсутність елементарних механізмів безпеки та контролю в судовій системі країни, яка перебуває у стані війни.
Ці кейси засвідчують: українська судова система формально продовжує працювати, але її реакція на виклики війни — млява, запізніла та часто неадекватна. У той час як десятки тисяч українців воюють, ризикують життям і втрачають домівки, зрадники у мантіях спокійно отримують зарплату з бюджету. Держава, яка не реагує на такі випадки вчасно та жорстко, ризикує втратити довіру не лише суспільства, а й союзників, що підтримують Україну в цій війні.
Сьогодні, коли триває боротьба не лише за території, а й за принципи, державна служба повинна бути інструментом національного спротиву, а не засобом особистого збагачення навіть у зраді. Україна потребує радикального очищення і реформи державного апарату, який має діяти в умовах війни, а не мирного статус-кво.