Після більш ніж чотирьох років великої російсько-української війни світ знову повертається до старої і надзвичайно небезпечної формули: можливо, для миру достатньо віддати агресору те, що він вимагає.
12 вересня 2026 року спеціальний посланець президента США Джаред Кушнер на форумі YES у Києві фактично назвав територіальне питання головною перешкодою на шляху до угоди. За його словами, володимир путін окреслив лінію, якої хоче досягти, і якби Україна погодилася відійти до неї, решта домовленостей значною мірою вже була б готова.
На перший погляд це може виглядати прагматично. Є війна, є сотні тисяч загиблих і поранених, зруйновані міста, величезні економічні втрати. Якщо кілька підписів під документом і нова лінія на карті можуть припинити стрілянину, чому б не спробувати?
Проблема в тому, що людство це вже пробувало.
І результати таких експериментів іноді вимірювалися десятками мільйонів життів.
Мюнхен-1938: віддайте Гітлеру територію, і він заспокоїться
Механізм умиротворення агресора найкраще продемонструвала Європа напередодні Другої світової війни.
Адольф Гітлер вимагав Судетську область Чехословаччини. Вимога супроводжувалася знайомою аргументацією: там живуть етнічні німці, їх нібито утискають, історична справедливість має бути відновлена, Німеччина лише повертає своє.
Європейські держави найбільше боялися нової великої війни.
Тому у вересні 1938 року Велика Британія та Франція погодилися на передачу Судетської області Німеччині. Прем’єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен повернувся додому переконаний, що вдалося врятувати мир.
Логіка була зрозумілою: задовольнимо останню територіальну вимогу агресора, і він зупиниться.
Не зупинився.
У березні 1939 року Німеччина окупувала решту чеських земель. 1 вересня напала на Польщу. Через два дні Велика Британія та Франція оголосили Німеччині війну.
Виявилося, що поступка не усунула причину агресії.
Навпаки, вона дала агресору територію, ресурси, промисловість, кращі стратегічні позиції і, головне, переконання, що погроза війною працює.
У цьому полягає фундаментальна вада політики умиротворення: агресор сприймає поступку не так, як її сприймає сторона, що поступається.
Для однієї сторони це ціна миру.
Для іншої – доказ ефективності сили.
Кувейт-1990: зовсім інший урок
А тепер згадаємо протилежний історичний приклад.
2 серпня 1990 року армія Саддама Хусейна вторглася до маленького сусіднього Кувейту. Іракські війська швидко окупували країну, а Багдад оголосив Кувейт частиною Іраку.
Формально міжнародне співтовариство могло почати шукати «компроміс».
Можна було обговорювати історичні претензії Іраку на Кувейт. Можна було запропонувати Багдаду залишити собі частину території. Можна було вимагати від кувейтської влади «врахувати реалії на землі».
Зрештою, іракська армія вже стояла в Кувейті. Це і була тодішня «реальність на землі».
Але принцип було сформульовано інакше: держава не отримує право власності на територію сусіда лише тому, що змогла її захопити.
Рада Безпеки ООН засудила вторгнення, зажадала виведення іракських військ, проти Іраку були введені санкції. Коли дипломатичний тиск не спрацював, міжнародна коаліція на чолі зі США розпочала військову операцію.
У лютому 1991 року Кувейт був звільнений.
І ось тут особливо цікаве порівняння із сьогоденням.
У Саддама теж була зброя масового ураження
Рішення протистояти Іраку не ухвалювалося в умовах абсолютної безпеки.
На той момент не існувало впевненості, якою саме зброєю може відповісти режим Саддама Хусейна. Ірак уже застосовував хімічну зброю під час війни з Іраном і проти курдів. Західні військові планувальники серйозно враховували можливість застосування хімічних засобів проти сил коаліції. Існували також побоювання щодо біологічної програми Багдада.
Тобто ризик був цілком реальним.
Проте з цього не зробили висновок: «Саддам небезпечний, тому краще залишити йому Кувейт».
Зробили протилежний висновок.
Якщо дозволити сильнішій державі проковтнути слабшого сусіда, міжнародний порядок перестане щось означати.
У 1990-1991 роках принцип виявився важливішим за бажання знайти найзручніший компроміс з агресором.
Саме тому Кувейт сьогодні існує як незалежна держава.
Чому ж з Україною все інакше?
Це питання стає особливо гострим після останніх заяв американських переговорників.
Росія вимагає, щоб Україна віддала їй території, частину яких російська армія навіть не змогла захопити. За даними джерел, знайомих із останніми переговорами, Москва продовжує наполягати на передачі всього Донбасу і не демонструє готовності до суттєвого компромісу.
При цьому саме росія розпочала повномасштабне вторгнення.
Але поступитися пропонують не їй.
Україна повинна поступитися українською територією.
Виникає дивна конструкція: агресор висуває максималістські вимоги, а потім небажання жертви виконати їх починає розглядатися як перешкода для миру.
Уявімо застосування такої логіки до Кувейту 1990 року.
Саддам Хусейн окреслив свою лінію. Кувейт не хоче до неї відійти. Отже, необхідно знайти «креативне рішення», щоб переконати Кувейт погодитися.
Абсурдність такого підходу очевидна.
Але коли йдеться про Україну, він раптом подається як дипломатичний реалізм.
Ядерна зброя змінює все. Але чи повинна вона змінювати принципи?
Звичайно, між Іраком Саддама Хусейна і сучасною росією існує одна величезна відмінність.
Ядерна зброя.
Ірак міг застосувати хімічну зброю. Міг завдати значних втрат коаліції. Міг атакувати сусідні держави.
Але він не міг знищити Нью-Йорк, Лондон, Париж чи Берлін за допомогою міжконтинентальної балістичної ракети.
Росія теоретично може.
Саме тому пряме військове зіткнення США і росії створює ризик, якого не існувало під час звільнення Кувейту.
І було б безвідповідально робити вигляд, що цього фактора немає.
Проблема починається в іншому місці.
Якщо страх перед ядерною ескалацією означає, що ядерна держава може силою змінювати кордони, а міжнародне співтовариство після цього переконуватиме жертву поступитися територією, світ отримує катастрофічний прецедент.
Фактично виникає нове правило:
не маєш ядерної зброї – твої кордони захищає міжнародне право; має агресор достатньо ядерних боєголовок – твої кордони стають предметом переговорів.
Що після цього повинні думати держави, які свідомо відмовилися від створення власного ядерного арсеналу?
І що повинні думати ті, хто сьогодні розглядає таку можливість?
Особливо небезпечний сигнал для України
Для України це питання має ще один вимір.
Після розпаду СРСР на її території залишився величезний ядерний арсенал. У 1994 році Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава, а в Будапештському меморандумі росія, США та Велика Британія підтвердили зобов’язання поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України.
Одна з держав-підписантів згодом захопила українські території.
А тепер Україна може почути від іншої держави-підписанта: можливо, заради миру варто погодитися з частиною територіальних вимог агресора.
Навіть якщо американська дипломатія виходить виключно з прагнення якомога швидше припинити кровопролиття, політичний сигнал для решти світу може виявитися зовсім іншим.
Ядерне роззброєння не врятувало Україну від вторгнення, а ядерний арсенал росії суттєво обмежує готовність інших держав протистояти агресору.
Навряд чи можна придумати кращу рекламу ядерної зброї.
Переговори з агресором не є злочином
Тут необхідне важливе уточнення.
Сам факт переговорів із путіним не означає капітуляції перед ним.
З противником доводиться розмовляти. З ним домовляються про обмін полоненими, припинення вогню, гуманітарні питання і зрештою про завершення війни.
Навіть найкривавіші війни закінчуються документами.
Тому проблема не в тому, що американські представники їздять до Москви або президент США розмовляє з путіним телефоном. Останні контакти Вашингтона з Москвою та Києвом справді спрямовані на відновлення переговорного процесу, який довго залишався заблокованим.
Проблема виникає тоді, коли предметом компромісу стає винагорода за агресію.
Мирний договір може зафіксувати фактичну лінію припинення вогню без юридичного визнання захоплених територій російськими. Це одна ситуація.
Вимога від України добровільно віддати агресору території, яких той вимагає, – принципово інша.
Бо тоді захоплення земель стає не злочином, наслідки якого необхідно усунути, а методом переговорів.
Чому територіальна поступка не гарантує миру
Припустімо, Україна погоджується.
Стрілянина припиняється. Підписується договір. Політики оголошують про закінчення війни.
Що саме заважає росії через п’ять років почати наступ знову?
Папір?
Україна вже мала Будапештський меморандум.
Були договори про дружбу і кордони.
Були Мінські домовленості.
Проблема безпеки України полягає не тільки в тому, де проходитиме лінія розмежування наступного дня після підписання договору.
Головне питання – що станеться на тисячний день після його підписання?
Якщо росія збереже армію, військово-промисловий комплекс, імперську ідеологію, політичну мету підкорення України і водночас отримає доказ, що війною можна домогтися територіальних поступок, чому вона повинна відмовитися від повторення успішної стратегії?
Саме тут Мюнхен стає набагато важливішим за красиві дипломатичні формули.
Гітлера не зупинила Судетська область, тому що Судетська область не була кінцевою причиною його політики.
Так само немає підстав вважати, що проблема російсько-української війни полягає лише в кількох областях.
Російське керівництво роками заперечує самостійність української державності, а нинішні переговори, за повідомленнями джерел, не демонструють відмови Москви від її максималістських цілей.
Урок Кувейту був простим
Коли Саддам Хусейн захопив сусідню державу, міжнародне співтовариство не почало переконувати Кувейт поступитися.
Йому сказали: агресор повинен піти.
Це не означає, що модель 1991 року можна механічно перенести на Україну. Військова операція НАТО проти ядерної росії створила б незрівнянно більший ризик глобальної війни.
Але між двома крайнощами – прямою війною США з росією і передачею росії українських територій – існує величезний простір.
Зброя Україні. ППО. Економічний тиск. Технологічні обмеження. Удари України по законних військових цілях. Заморожені російські активи. Довгострокові гарантії безпеки. Посилення української армії до рівня, за якого повторний напад стає для Москви неприйнятно дорогим.
Саме тут повинна працювати дипломатія.
Не над пошуком території, якою можна заплатити агресору.
А над створенням системи, в якій нова агресія перестане бути вигідною.
Чи забув світ уроки Другої світової?
Можливо, справа не тільки в страху перед російською ядерною зброєю.
Є ще втома.
Є бажання повернутися до нормального життя.
Є економічні інтереси.
Є політики, для яких припинення бойових действий сьогодні важливіше за ризик нової війни через п’ять років.
Є спокуса оголосити будь-який підписаний документ «миром» і передати проблему наступній адміністрації.
Саме такі настрої роблять політику умиротворення настільки привабливою.
Вона майже завжди продається не як боягузтво.
Вона продається як реалізм.
Як відповідальність.
Як прагнення врятувати життя.
Як небажання допустити велику війну.
У 1938 році європейські політики теж не прагнули допомогти Гітлеру. Вони хотіли уникнути війни.
Трагедія полягала в тому, що способом уникнути війни вони обрали поступки державі, яка вже зробила агресію інструментом своєї політики.
І отримали значно більшу війну.
Мир і пауза – не одне й те саме
Тому головне питання нинішніх переговорів полягає навіть не в тому, де проходитиме лінія фронту.
Головне – який механізм зробить наступну російську агресію неможливою або неприйнятно дорогою?
Якщо такого механізму немає, перед нами не мир.
Перед нами пауза.
Росія отримає час відновити армію. Україна житиме в очікуванні нового нападу. Європа знову витрачатиме сотні мільярдів на оборону. А наступне покоління політиків одного дня знову сяде за стіл і почує чергову «лінію, якої хоче досягти путін».
І тоді доведеться віддавати ще щось.
Бо головний урок історії надзвичайно простий:
агресора зупиняє не територія, яку йому віддали. Його зупиняє переконання, що наступна спроба забрати чужу територію коштуватиме більше, ніж він здатний заплатити.
У 1938 році Європа цього не зрозуміла.
У 1990-1991 роках у випадку Кувейту світ діяв за протилежним принципом.
У 2026 році вибір знову стоїть перед нами.
І якщо міжнародне співтовариство визнає право ядерної держави отримувати територіальні винагороди за агресію, наслідки стосуватимуться далеко не лише України.
Тому що карту світу уважно розглядають не тільки в Москві.
І найнебезпечнішим результатом цієї війни може стати навіть не новий кордон України.
Найнебезпечнішим результатом може стати нове правило міжнародної політики: якщо ти достатньо сильний, маєш ядерну зброю і готовий довго воювати, зрештою світ почне переконувати твою жертву віддати тобі те, що ти не зміг захопити.
Якщо таке правило утвердиться, це буде не мир.
Це буде запрошення до наступної війни.
Супермодель, ищу себя в журналистике. Люблю творчество Караваджо и Dom Perignon Vintage Blanc. Не люблю ходить строем и подчиняться. Люблю говорить то что мне нравится. Не замужем.