В останні дні новини про шведську екоактивістку Грету Тунберг знову заполонили медіа — цього разу не через кліматичні страйки чи екологічні виступи, а через її участь у морській місії до берегів Гази. Тунберг разом із групою активістів намагається прорвати ізраїльську морську блокаду анклаву, що контролюється терористичним угрупованням ХАМАС.
Човен «Madleen», на якому перебуває Тунберг, вийшов із італійського порту Катанія та наразі прямує у напрямку Гази. Організатори «Флотилії Свободи» заявляють, що везуть гуманітарну допомогу. Ізраїльське командування вже попередило, що готове діяти для недопущення проходу судна, наголошуючи на ризиках для безпеки та можливому використанні вантажів терористами.
Чому така вибірковість?
На цьому тлі закономірно виникає запитання: чому Грета Тунберг, яка ще у 2023 році відвідала Київ та тоді заявила про «екоцид» внаслідок руйнування Каховської ГЕС , після того фактично зникла з української тематики? Україна, нагадаємо, вже понад три роки потерпає від повномасштабної російської агресії, яка завдала довкіллю країни катастрофічної шкоди.
Поля в Україні нині усіяні мінами, уламками, рештками дронів, хімічним забрудненням від згорілих складів пального та зруйнованих заводів. Величезні площі потребуватимуть десятиліть для відновлення. За оцінками українських та міжнародних експертів, йдеться про найбільшу екологічну катастрофу в Європі з часів Другої світової війни.
І тим не менше — Тунберг, попри репутацію «глобальної екоактивістки», не ініціює нових кампаній на підтримку українських екологічних проблем. Жодних гучних заяв у 2024-2025 роках. Жодної участі у міжнародних форумах із цієї теми. Навіть у соцмережах її згадки про Україну стали поодинокими.
Чи не простіше «миротворити» на яхті?
Цинічне, але логічне пояснення напрошується саме собою. Подорож морем під телекамери, у компанії європейських депутатів та зірок — це одна справа. Тут максимум, чим ризикуєш, — обгоріти на сонці чи отримати словесну ноту протесту від Ізраїлю.
Зовсім інша справа — приїхати в Україну, де лінія фронту активна, російські ракети прилітають у будь-яке місто, а поїздка на звільнені території означає одягати бронежилет і шолом. Тут справжня війна, тут можна загинути — як не від снаряда, то від міни чи дрону-камікадзе.
Хто фінансує такі акції?
Фонд Greta Thunberg Foundation, за офіційними даними, фінансується через гонорари самої Тунберг, пожертви та премії. Але фактичні витрати на такі місії, як морська «Флотилія», значно перевищують звичайний активістський бюджет. Тут потрібна оренда судна, екіпаж, юридичний супровід, медіапідтримка. Очевидно, що подібні проекти підтримуються низкою прорівнених лівих європейських та близькосхідних фондів — часто з політичними цілями.
Подвійні стандарти?
Тож чи варто дивуватися, що акції біля Гази, де Ізраїль захищається від терористів, для Тунберг пріоритетніші, ніж важка й брудна реальність в Україні? Тут не буде гламурних фото з моря. Тут — мертві міста, мільйони біженців, тисячі поранених дітей. Тут — не модно, не «гламурно», не романтично.
Українці мають право вимагати чесності від світових лідерів громадської думки. Або ти реально борешся за довкілля всюди, де це потрібно, або займаєшся вибірковою політикою під «зручні» інформаційні кампанії.
Приклади подвійних стандартів серед європейських активістів
Феномен вибіркової «гуманітарної активності», яку демонструє нині Грета Тунберг, на жаль, не поодинокий серед європейських правозахисників та екоактивістів.
Amnesty International
У перші роки повномасштабної війни Amnesty International випустила сумнозвітний звіт, у якому фактично звинувачувала Збройні сили України у розміщенні оборонних позицій у містах, при цьому на тлі масових російських бомбардувань цивільної інфраструктури. Після шквалу критики представники Amnesty довго виправдовувалися, але до сьогодні організація не зробила ані масштабного розслідування російських еко-наслідків війни, ані кампанії за притягнення РФ до відповідальності за екоцид в Україні.
Greenpeace
Відомі борці за довкілля з Greenpeace теж демонструють вибіркову увагу. Хоча їхні активісти організовують видовищні акції проти нафтових платформ у Північному морі чи проти вирубки лісів у Бразилії, тема забруднення українських ґрунтів, вод та повітря від російських атак практично не присутня у їхній міжнародній комунікації. Окремі офіси Greenpeace (наприклад, у Східній Європі) працюють з українськими партнерами, але глобальні структури уникають широких політичних заяв щодо екоциду в Україні.
Extinction Rebellion
Ще один гучний рух, що організовує масштабні протести у Лондоні, Берліні та Парижі. Проти кліматичних змін — так. Проти військового забруднення, руйнування української природи, мільйонів тонн залишків зброї на полях — ні. Навіть після катастрофи на Каховській ГЕС ці активісти не вивели масово своїх прибічників із вимогою до РФ компенсувати завдану шкоду довкіллю.
Приклади Грети Тунберг та інших відомих європейських активістів свідчать про небезпечну тенденцію — готовність «боротися» там, де це комфортно, медійно вигідно або безпечно. А там, де ризик, де справжня війна та справжні руйнування — воліють мовчати або відмежовуватися.
Україні потрібні не селективні «символічні» жести, а справжня міжнародна солідарність. І українське суспільство має повне право відкрито вимагати цього від світових моральних авторитетів.